І коли зайшла розмова про системи та взаємини, я розповім давній випадок.
Років десять тому це було.

Давно ми з ним навчалися разом в інституті.
Чи не в одній групі. А на одному потоці.
І на воєнку ходили разом.
Спілкувалися.
Ого-го коли це було.
А потім якось закрутив вир життя.
Я поїхав до Києва.
Він залишався у Харкові.

Спілкування перервалося.
А років 10 тому я його зустрів у Києві.
Зраділи один одному.
Саша, правда, поспішав.
І сказав, що поспілкуємось на благодійному вечорі.
Дав мені запрошення.
Я не люблю таких вечорів.
А тут не було чого робити, пішов.
Я прийшов хвилин за десять.
Усі гарно одягнені ходять, розмовляють.

Я привітався з організаторами, і відійшов трохи убік.
Стою, озираюсь.
І тут зморю, заходить Сашко з дружиною.
Організатори якось пожвавішали.
А Сашко під руку з дружиною йде до них.
І тут бачу, він якось напружується.
Спина вирівнюється.
Обличчя біліє.

Дружина щось шепоче йому на вухо.
Він дивиться на неї.
Скляна посмішка на обличчі.
Я пам’ятаю, що зробив кілька кроків назустріч.
Він махнув у мій бік.
Ні.
Підійшов до жінки організатора.
Про щось із нею пошептався.
У неї округлилися очі.
Він узяв мікрофон.

«Дорогі колеги.
Дехто прийшов спеціально цього вечора, щоб зі мною поспілкуватися.
Хтось вважає мене великим спонсором центру.
Можливо, це так.

Але зараз хочу сказати про інше.
Колись давно в інституті вчили нас заправляти ракетне паливо.
Ми працювали у 30 градусну спеку, у гумових захисних костюмах.
Коли ми їх знімали, ми з чобіт виливали піт. Стільки його було.
Усередині таких костюмів було напевно всі 50 градусів.
Але без них не можна було.
Середовище було надто агресивним.
10 вдихів – і ти вже не чоловік.
5 хвилин подихати таким помаранчевим газом випаровування, і ти труп.
Тому ми добре боронилися.
Тут є учасники, як ми це робили.
Він глянув у мій бік.

«Я займаюсь бізнесом. І часто буваю в агресивному середовищі.
І вже напрацював свій костюм захисту.
І коли зараз за моєю спиною шепотіли про мене. Мене це не чіпало.

Але я почав чути голоси про мою дружину.
Про те, що вона не така, що вона недостойна.
Одягнена не так.

Вона мій янгол.

Вона мене підтримувала і йшла зі мною в житті.
Вона привела у світ моїх дітей.
І зараз середовище надто агресивне для нього.

Я не можу бачити, як засмучується моя дружина.
Я їй сказав, що ми йдемо. А вона намагалася відмовити, захистити вас.
Але я не можу бачити, як горять крила мого ангела.
І що я не можу нічого вдіяти.
Я не маю захисного костюма для неї від цієї агресії.
І єдине, що я можу зробити – це зараз відвести її звідси.
Ми йдемо.
Усі, хто хотів поспілкуватися – пишіть через організатора.
До побачення».

І вони пішли назад.
До виходу.
І я бачив, як зал мовчав. І жінки плакали.
І чоловіки щось нахилялися до них.
У багатьох були мокрі очі.
Були оплески. Був галас.
І вони пішли.

Ми з моєю дружиною живемо вже багато років.
Але після того випадку я іноді прокидаюся вночі.
І думаю, а що я зробив, щоб не горіли крила у мого ангела?

======
И раз зашел разговор о системах и взаимоотношениях, я расскажу давний случай.
Лет десять назад это было.

Давным-давно мы с ним учились вместе в институте.
Не в одной группе. А на одном потоке.
И на военку ходили вместе.
Общались.
Ого — го когда это было.
А потом как-то закрутил водоворот жизни.
Я уехал в Киев.
Он оставался в Харькове.

Общение прервалось.
А лет 10 назад я его встретил в Киеве.
Обрадовались друг другу.
Саша, правда, спешил.
И сказал, что пообщаемся на благотворительном вечере.
Дал мне пригласительный.
Я не люблю такие вечера.
А тут нечего было делать, пошел.
Я пришел минут за десять.
Все красиво одетые ходят, разговаривают.

Я поздоровался с организаторами, и отошел немного в сторону.
Стою, осматриваюсь.
И тут сморю, заходит Саша с супругой.
Организаторы как-то оживились.
А Саша под руку с супругой идет к ним.
И тут вижу, он как-то напрягается.
Спина выравнивается.
Лицо белеет.

Супруга что-то шепчет ему на ухо.
Он смотрит на нее.
Стеклянная улыбка на лице.
Я помню, что сделал пару шагов навстречу.
Он махнул в мою сторону.
Нет.
Подошел к женщине организатору.
О чем-то с ней пошептался.
У нее округлились глаза.
Он взял микрофон.

«Дорогие коллеги.
Кое-кто пришел специально на этот вечер, чтобы со мной пообщаться.
Кто-то считает меня крупным спонсором этого центра.
Может быть это так.

Но сейчас я хочу сказать о другом.
Когда-то давно в институте нас учили заправлять ракетное топливо.
Мы работали в 30 градусную жару, в резиновых защитных костюмах.
Когда мы их снимали, мы из сапог выливал пот. Столько его было.
Внутри таких костюмов было наверное все 50 градусов.
Но без них было нельзя.
Среда была слишком агрессивная.
10 вдохов — и ты уже не мужчина.
5 минут подышать таким оранжевым газом испарений, и ты труп.
Поэтому мы хорошо защищались.
Здесь есть участники, как мы это делали».
Он посмотрел в мою сторону.

«Я занимаюсь бизнесом. И часто бываю в агрессивной среде.
И уже выработал свой костюм защиты.
И когда сейчас за моей спиной шептались обо мне. Меня это не трогало.

Но я стал слышать голоса о моей супруге.
О том, что она не такая, что она недостойна.
Одета не так.

Она мой ангел.

Она меня поддерживала и шла со мной по жизни.
Она привела в мир моих детей.
И сейчас среда слишком агрессивная для нее.

Я не могу видеть, как расстраивается моя жена.
Я ей сказал, что мы уходим. А она пыталась отговорить, защитить вас.
Но я не могу видеть, как горят крылья моего ангела.
И что я не могу ничего сделать.
У меня нет защитного костюма для нее от этой агрессии.
И единственное что я могу сделать – это сейчас увести ее отсюда.
Мы уходим.
Все кто хотел пообщаться – пишите через организатора.
До свидания».

И они под руку пошли назад.
К выходу.
И я видел, как зал молчал. И женщины плакали.
И мужчины что-то наклонялись к ним.
У многих были мокрые глаза.
Были аплодисменты. Был шум.
И они ушли.

Мы с моей супругой живем уже много лет.
Но после того случая я иногда просыпаюсь ночью.
И думаю, а что сделал я, чтобы не горели крылья у моего ангела?